Фундація - Страница 44

Ґоров знизав плечима.

— Жодних сумнівів, ці кораблі дісталися їм від Імперії. Можливо, вони мають ядерні двигуни. Вони бережуть те, що мають. Річ у тому, що вони не запроваджуватимуть нічого нового, а їхня внутрішня економіка абсолютно неядерна. Це ми й повинні змінити.

— І як ти збирався це зробити?

— Зламавши опір в одній точці. Простіше кажучи, я міг би продати складаний ніж із силовим полем якомусь шляхтичу, а той уже проштовхнув би закони, що дозволяли б йому ним користуватися. Розумію, що це звучить убого й безглуздо, але з психологічної точки зору — це шанс. Щоб робити стратегічний продаж у стратегічних точках — потрібно створити проатомну фракцію при дворі.

— І тебе посилають тільки з цією метою, тоді як я тут лише для того, щоб викупити тебе й поїхати, а ти й далі будеш продовжувати свої спроби? Тобі не здається, що це тупцяння на місці?

— У якому сенсі? — обережно спитав Ґоров.

— Послухай, — раптом розсердився Понієтс, — ти ж дипломат, а не торгівець, і те, що ти себе називаєш торгівцем, не робить тебе ним. Ця справа для того, хто заробляє на продажах, — і я тут стовбичу з трюмами, що заповнені товаром, який марно псується, і з квотою, яку я тепер уже не виконаю. Схоже на те.

— Ти хочеш сказати, що будеш ризикувати життям за справу, яка тебе не стосується? — Ґоров ледь помітно усміхнувся.

Понієтс відповів:

— Ти маєш на увазі, що це питання патріотизму, а торгівці — не патріоти?

— На жаль, ні. Піонери такими точно ніколи не бувають.

— Добре, визнаю. Я не гасаю космосом стрімголов заради порятунку Фундації або чогось подібного. Я збираюся заробити грошей, і це мій шанс. Якщо це ще й допоможе Фундації, тим краще. Я ризикував своїм життям і за менших шансів.

Понієтс підвівся, і Ґоров разом з ним.

— Що ти збираєшся робити?

Торгівець усміхнувся.

— Я не знаю — поки що не знаю. Але якщо суть справи в тому, щоб щось продати, то я до ваших послуг. Я загалом не хвалько, але дещо мені завжди вдається. У мене ще ніколи не бувало такого, щоб я не виконав квоти на продаж.

Двері до камери відчинилися майже відразу ж, як він постукав, і всередину з обох боків завалилися два охоронці.

4

— Видовище! — похмуро сказав Великий Магістр. Він зручно вмостився у своїх хутрах, схопивши однією тонкою рукою залізну палицю, що нею він користувався як ціпком.

— І золото, ваше благоговіння.

— І золото, — безтурботно погодився Великий Магістр.

Понієтс установив коробку й відкрив її з такою упевнененістю, яку тільки міг показати. Перед загальною ворожістю присутніх він почувався самотньо — ніби перший рік у космосі. Бородаті радники, які стали півколом і відлякували його своїм виглядом, невдоволено дивилися на нього.

Серед них був Ферл, тонколиций фаворит, який сидів поряд із Великим Магістром, так само ворожо налаштований. Понієтс уже зустрічався з ним і відразу ж визначив у ньому головного ворога та, відповідно, головну жертву.

За межами зали невелика армія чекала подій. Понієтс був фактично ізольований від свого корабля; у нього не було жодної зброї, крім спроби дати хабар; і Ґоров ще залишався заручником.

Він зробив останні налаштування на цьому незграбному чудовиську, що відняло в нього тиждень винахідливості, і ще раз помолився, щоб кварцовий кристал зі свинцевою підкладкою витримав навантаження.

— Що це? — запитав Великий Магістр.

— Це, — відповів Понієтс, відходячи назад, — маленький пристрій, що його я сконструював самотужки.

— Це зрозуміло, але це не та інформація, яку я хочу знати. Це одна з тих мерзенних чаклунських штукенцій, що їх виготовляють у вашому світі?

— Він ядерний за своєю природою, — серйозно зізнався Понієтс, — але нікому з вас не потрібно його торкатися або взагалі будь-що з ним робити. Цей пристрій тільки для мене, і якщо він і містить якусь гидоту, я прийму весь цей бруд на себе.

Великий Магістр загрозливо підняв свою залізну палицю на машину, і його губи швидко й беззвучно зарухалися, вимовляючи очищувальну молитву. Тонколиций радник, що сидів справа, нахилився до нього, і його руді й рідкі вуса торкнулися вуха Великого Магістра. Старий аскоунець роздратовано знизав плечима, відмахнувшись від нього.

— І який же зв’язок між цією машиною та золотом, що може врятувати життя вашого земляка?

— За допомогою цієї машини, — почав Понієтс, легко поклавши руку на центральну камеру пристрою і погладжуючи її тверді, круглі боки, — я можу перетворити залізо, яке ви вибраковуєте, на золото найвищої проби. Це єдиний пристрій, відомий людині, який буде перетворювати залізо — потворне залізо, що підтримує ваш трон та стіни цієї будівлі, — на блискуче, важке, жовте золото.

Понієтс почувався, ніби якийсь партач. Зазвичай його розмови з покупцями протікали гладко, легко і вселяли в них довіру; а ця кульгала, наче підбитий космічний фургон. Але Великого Магістра цікавив зміст, а не форма.

— І що? Трансмутація? Були вже дурні, які заявляли, що вміють це робити. Вони заплатили за свою блюзнірську допитливість.

— У них вийшло досягти успіху?

— Ні. — Здавалося, Великого Магістра охопили якісь похмурі веселощі. — Успіх у виробництві золота був би злочином, який сам себе й спокутував би. А невдала спроба — це смерть. Ну от що ви зможете зробити з моїм ціпком? — З цими словами він стукнув ціпком по підлозі.

— Вибачте, ваше благоговіння. Мій пристрій — це мала модель, яку я виготовив сам, і ваш ціпок занадто довгий для неї.