Фундація - Страница 30

Вініс почав:

— Сьогодні я був на кораблі.

— Якому?

— Є лише один корабель. Цей корабель. Той самий, який Фундація ремонтує для нашого флоту. Старий імперський крейсер. Я достатньо зрозуміло пояснюю?

— А, оцей? Бачите, я ж казав вам, що Фундація відремонтує його, якщо їх попросити. Це все нісенітниці, ці ваші історії, ніби вони збираються на нас напасти. Якби збиралися, то нащо їм лагодити корабель? Самі розумієте, що це не має сенсу.

— Лепольде, ти бовдур!

Король, який щойно відкинув шкаралупу з горіха Лери й збирався взятися за наступний, почервонів.

— Ось що, послухайте, — сказав він із гнівом, який був не більше ніж роздратуванням, — я не думаю, що вам слід мене так називати. Ви забуваєтеся. Розумієте, за два місяці я стану повнолітнім.

— Так, і ти чудово підготовлений до прийняття королівських обов’язків. Якби ти витрачав на державні справи половину того часу, який витрачаєш на полювання за Ньяками, я б із чистою совістю відмовився від регентства.

— Мені все одно. Знаєте, це не стосується справи. Річ у тому, що навіть якщо ви регент і мій дядько, я все одно король, а ви — мій підданий. Вам не слід було називати мене дурнем і в будь-якому випадку сидіти в моїй присутності. Ви не спитали мого дозволу. Я думаю, що ви повинні бути обережні, інакше я можу зробити щось із цим і дуже скоро.

Погляд Вініса був холодним.

— Чи можу я звертатися до вас «ваша величність»?

— Так.

— Дуже добре! Ваша величносте, ви — бовдур!

Його темні очі заблищали з-під сивих брів, і молодий король повільно всівся. На мить на обличчі регента промайнула зловтіха, але швидко зникла. Його товсті губи скривилися в усмішці, і він поклав руку на плече короля.

— Не зважай, Лепольде. Мені не слід жорстко розмовляти з тобою. Але часом важко поводитися за всіма правилами пристойності, коли на тебе тиснуть такі події, як… розумієш? — Але хоч його слова й були примирливими, щось у його очах свідчило, що він анітрохи не пом’якшав.

Лепольд невпевнено відповів:

— Так. Державні справи жах які складні. — Він не без побоювання подумав, чи не завалять його зараз безглуздими деталями про торгівлю зі Смирно та довгими суперечками щодо малозаселених світів у Червоному коридорі.

Вініс знову заговорив.

— Мій хлопчику, я думав сказати тобі про це раніше, і, можливо, мені слід було це зробити, але я знаю, що твоя юна душа не терпить сухих подробиць державного управління.

Лепольд кивнув.

— Нічого, усе в порядку…

Дядько зробив різку паузу й продовжив:

— Однак за два місяці ти досягнеш повноліття. Більше того, у важкі часи, які насуваються, тобі доведеться взяти повну та активну участь в управлінні державою. З цього часу й надалі ти будеш королем, Лепольде.

Лепольд знову кивнув, але його погляд був майже відсутнім.

— Лепольде, буде війна.

— Війна! Але ж у нас перемир’я зі Смирно…

— Не зі Смирно. З самою Фундацією.

— Але, дядьку, вони ж погодилися полагодити корабель. Ви сказали…

Він замовк, глянувши на те, як скривив губу дядько.

— Лепольде, — у його голосі зникли дружні нотки, — ми маємо поговорити як чоловік із чоловіком. Війна з Фундацією буде незалежно від того, відремонтують вони судно чи ні; насправді вона може розпочатися найближчим часом, оскільки судно вже в ремонті. Фундація є джерелом енергії й могутності. Уся велич Анакреона, усі його кораблі, міста, люди, торгівля залежать від тих краплинок і крихт енергії, яку неохоче дає нам Фундація. Я пам’ятаю ті часи — я сам, особисто, — коли міста Анакреона опалювалися вугіллям і нафтою. Але це неважливо; ти однаково не маєш про це жодного уявлення.

— Мені здається, — нерішуче сказав король, — що ми маємо бути вдячні…

— Вдячні? — заревів Вініс. — Вдячні за те, що вони шкодують для нас звичайнісінькі покидьки, зберігаючи для себе один космос знає що — і з якою метою зберігаючи? Хоча чому — лише з однією, — щоб одного дня вони могли почати правити Галактикою.

Він поклав руку на коліно племінника, його очі звузилися.

— Лепольде, ти король Анакреона. Твої діти і діти твоїх дітей можуть бути королями Всесвіту, якщо ти здобудеш енергію, яку Фундація береже від нас!

— А щось таки в цьому є. — В очах Лепольда зблиснула іскра, його плечі випросталися. — Зрештою, яке вони мають право притримувати її для себе? Це й справді несправедливо. Анакреон теж на щось розраховує.

— От бачиш, ти починаєш розуміти. А тепер, мій хлопчику, подумай, що як Смирно зі свого боку вирішить напасти на Фундацію та здобуде всю цю енергію? Як ти думаєш, чи довго ми протримаємося, щоб не стати їхніми васалами? Як довго ти зможеш утримувати свій трон?

Лепольд хвилювався все більше.

— О космосе, так. Знаєте, ви абсолютно праві. Ми повинні вдарити першими. Це просто самозахист.

Усмішка на обличчі Вініса стала трохи більшою.

— Крім того, колись, на самому початку правління твого діда, Анакреон фактично заснував військову базу на планеті Фундації, Термінусі, — базу, що була життєво необхідна для національної оборони. Ми були змушені відмовитися від неї через махінації її лідера, хитрого простолюдина, науковця, у жилах якого не тече й краплинки шляхетної крові. Розумієш, Лепольде? Твій дід був принижений цим простолюдином. Я пам’ятаю його! Він був трохи старший за мене, коли прилетів на Анакреон, — з диявольською посмішкою, диявольським мозком і диявольською силою трьох королівств, що стояли за нього, об’єднавшись у боягузливий союз проти величі Анакреона.