Фундація - Страница 39

Апорат люто перервав його:

— Схопіть богохульника. Слухаючи його, ви ризикуєте своїми душами.

Шляхетний адмірал відразу ж опинився на підлозі, у чіпких руках солдатів.

— Візьміть його з собою й ідіть за мною.

Апорат повернувся й пішов до кімнати зв’язку; за ним ішли солдати, які заповнили коридори та потягли за собою Лефкіна. Тут він наказав колишньому командиру стати перед телевізором, який ще працював.

— Накажіть решті флоту змінити курс і приготуватися до повернення на Анакреон.

Розпатланий, скривавлений, побитий і напівприголомшений Лефкін так і зробив.

— А тепер, — похмуро продовжував Апорат, — ми перебуваємо на гіперхвильовому зв’язку з Анакреоном. Говоріть те, що я вам скажу.

Лефкін спробував заперечити, але натовп, що юрмився в кімнаті й коридорі, підняв страшенний галас.

— Говоріть! — сказав Апорат. — Починайте: «Анакреонський флот…» — Лефкін почав повторювати за ним.

8

Коли принц Лефкін з’явився на екрані телевізора, у покоях Вініса запала абсолютна тиша. Регент лише приголомшено зойкнув, глянувши на змучене обличчя та розірвану уніформу сина, а потім упав у крісло. Його обличчя спотворилося від подиву та жаху.

Гардін незворушно слухав, поклавши руки на коліна, тоді як щойно коронований король Лепольд, зіщулившись, сидів у найтемнішому кутку й кусав свій позолочений рукав. Навіть солдати втратили свій байдужий погляд, що завжди був притаманний військовим, і, вишикувавшись біля дверей та тримаючи напоготові атомні бластери, крадькома поглядали на зображення, що з’явилося на екрані телевізора.

Лефкін говорив неохоче, стомленим голосом, що переривався паузами, ніби йому хтось підказував — і не дуже ввічливо:

— Анакреонський флот усвідомлює характер своєї місії… і відмовляється бути учасником… жахливого святотатства… повертається на Анакреон… оголосивши ультиматум… тим богохульним грішникам… які наважилися використовувати безбожну силу… проти Фундації… джерела всієї нашої благодаті… Негайно припинити війну… і дати гарантії, що задовольнять наш флот… представлений головним капеланом Тео Апоратом… що така війна… ніколи не повториться в майбутньому… і що… — тут він зробив довгу паузу, а потім продовжив: — …колишній принц-регент Вініс буде ув’язнений… і відповість перед церковним судом… за свої злочини. В іншому випадку королівський флот… після повернення на Анакреон… зрівняє з землею палац… і вживе будь-які заходи, необхідні для того… щоб знищити це гніздо грішників… і лігво руйнівників… людських душ, які зараз правлять державою.

Голос увірвався з плачем, і екран згас.

Пальці Гардіна швидко намацали нуклеолампу, і її світло стало згасати, доки регент, король та солдати не перетворилися на тіні в напівтемряві. І тут уперше всі помітили, що Гардіна охопила аура.

Це було не те палахкотливе світло, що є прерогативою королів, а менш вражаюче, і все ж по-своєму ефективне й корисне.

У голосі Гардіна з’явилися ледь помітні іронічні нотки, коли він звернувся до того самого Вініса, який ще годину тому оголосив його військовополоненим, а Термінус — мішенню для руйнування — і який тепер перетворився на зіщулену, зламану й мовчазну тінь.

— Є одна стара байка, — сказав Гардін, — їй, можливо, стільки ж років, як і людству, а записи, що містять її, є лише копіями зі старіших записів. Вона може вас зацікавити. Починається вона так.

Вовк був для коня могутнім і небезпечним ворогом, і кінь жив у постійному страху за своє життя. Доведений до відчаю, він подумав: чи не пошукати собі сильного союзника? Тоді він підійшов до людини й запропонував співпрацю, бо вовк і для людини був таким самим ворогом. Людина відразу погодилася на партнерство та запропонувала негайно вбити вовка, якщо тільки її новий партнер надасть їй у розпорядження свої швидкі ноги. Кінь погодився й дозволив людині вдягти на нього сідло та вуздечку. Людина всілася, вистежила вовка й убила його.

Кінь з радістю і полегшенням подякував людині і сказав: «А тепер, коли наш ворог мертвий, зніми з мене вуздечку й сідло та поверни мені свободу».

Тоді людина голосно засміялася й сказала: «Ніколи!» — і з усіх сил пришпорила коня.

Запала тиша. Тінь, що була Вінісом, не ворушилася.

Гардін спокійно продовжив:

— Сподіваюся, ви зрозуміли аналогію. Прагнучи встановити міцну владу над власним народом, правителі Чотирьох королівств прийняли релігію науки, що зробила їх божественними; ця ж сама релігія стала їхньою вуздечкою та сідлом, бо життєдайна сила ядерної енергії опинилася в руках священиків — які, зауважте, отримували накази від нас, а не від вас. Ви вбили вовка, але не змогли позбутися…

Вініс схопився на ноги. У тіні його очі здавалися божевільними. Його голос був хрипким і незв’язним:

— І все ж я до тебе доберуся. Тобі не втекти. Ти згниєш тут. Хай вони нас підірвуть. Хай все підірвуть. Ти згниєш! Я до тебе доберуся!

— Солдати! — істерично закричав він. — Застрельте цього диявола. Застрельте! Застрельте!

Гардін повернувся обличчям до солдатів і всміхнувся. Один прицілився зі свого бластера, а потім опустив його. Інші не зрушили з місця. Сальвор Гардін, мер Термінуса, оточений м’якою аурою, який усміхався так упевнено і перед яким уся міць Анакреона розсипалася на порох, був для них занадто великою силою, попри накази верескливого маніяка.

Вініс крикнув щось нерозбірливе і, хитаючись, підійшов до найближчого солдата. Він люто вирвав у нього з рук бластер, прицілився в Гардіна, який не ворушився, і натиснув на гачок.